Велика розповідь
Майже 300 кілометрів пішки — від Порту до собору Сантьяго-де-Компостела.
І, здається, це був один із найнеймовірніших досвідів у моєму житті.
Я йшла вздовж океану, через ліси, міста, села, бездоріжжя. Йшла в сонце і проливний дощ. Кожного ранку прокидалася, збирала рюкзак і виходила в дорогу.
У мене було три рівні запиту на цей шлях:
- запит про власне зцілення,
- запит про зцілення близької людини
- запит про зцілення нашої країни.
Про себе — це був глибокий внутрішній запит про синхронізацію з собою і своїм шляхом: відчути свій ритм, навчитися взаємодіяти з іншими і при цьому залишатися в собі.
Як відчувати свій шлях і розділяти його з іншими?
Як відчути, що мене достатньо і для мене всього достатньо?
Як не брати на себе зайвого?
Як перестати «заслуговувати» на увагу і любов і просто відчувати свою цінність — уже в тому, що я є?
І найважливіше, що я там прожила — це відчуття: я не загублюся.
Мені було дуже важливо відчути, що якою б я не була — розгубленою, втомленою, зраненою, самотньою — у мене є мої ноги, під ними стелиться шлях, і я можу йти. А шлях буде розгортатися далі.
Я боялася бути крихкою, безпорадною, тією, що не знає, куди їй далі. Але десь дорогою це всередині змінилося на прості фрази:
«Я не розсиплюся.
Я не загублюся.
Я впораюся самостійно.
І при цьому не буду сама».
І саме це я отримала.
Я обрала йти з групою, і дуже вдячна Наталі за формат. Для мене було важливо, що логістика організована: ночівлі, маршрут, точки зупинок. Що можна йти разом, а можна — самостійно. Це дало мені достатньо безпеки, щоб наважитися.
Також я обрала йти з полегшеним рюкзаком: мої важчі речі перевозили окремо. Це було
усвідомлене рішення і мій спосіб пройти цей шлях бережно до себе. Це зняло зайвий фізичний і емоційний тиск та дало більше простору для самого руху.
Перші дні я адаптувалася і частково йшла з групою. А потім виходила і йшла сама: у тишу, у свій темп, у дослідження.
І саме тоді почало народжуватися щось дуже важливе.
Ти просто йдеш по жовтих стрілках із мушлями, дивишся карту, губишся — знаходишся знову. І в якийсь момент це стає не лише про місцевість.
Ти буквально тілом проживаєш:
я знаходжу дорогу.
я повертаюся на дорогу.
я не гублюся.
І десь посеред шляху я відчула:
я знайшлася.
Сама для себе знайшлася в цьому світі.
Ще одним великим відкриттям стало повернення моєї творчої частини.
Колись вона була дуже живою в мені. Але після пандемії, війни, складних подій — ніби приглушилася. Я продовжувала працювати, створювати щось, але не так, не з того місця.
А тут раптом знову почали приходити ідеї.
Я почала відчувати, що хочу створювати, куди хочу запрошувати людей, до чого хочу повернутися.
І справжнім дивом було побачити перед собою маяк — ніби прямо з моїх книжок, картин, казок і пісень.
Я йшла до нього і співала свою пісню, написану шість років тому. І раптом зрозуміла, що вона — саме про те, що я проживаю зараз.
А ще співала іншу — нову, яку тоді так і не змогла завершити. Наче мені колись не вистачило внутрішньої сили її доспівати.
І ось тепер я вже йшла Camino, співала її дорогою, паралельно домовившись про аранжування і відео.
Сподіваюся, скоро вона прозвучить уже повністю.
На цьому шляху я дуже глибоко відчула одну річ:
мені важливо йти.
Навіть коли я не знаю, що робити з багатьма подіями свого життя.
Навіть коли немає готових відповідей.
Я можу рухатися далі.
І ще я зрозуміла, наскільки для мене важлива краса.
Можливо, я впоралася саме тому, що навколо було стільки прекрасного: океан, ліси, квіти, маленькі міста, старі будинки, світанки, дощі, світло, люди.
І пілігрими.
Як же було радісно бачити інших людей, кожен із яких іде зі своєю історією, усміхається тобі й каже:
Buen camino.
І ти відповідаєш:
Buen camino.
У цьому було стільки тепла й людяності.
При цьому ніхто не няньчився ні з ким. І це теж було дуже цінно. Ми всі йшли як окремі дорослі люди, які самі дбають про себе, свої речі, своє тіло, свій стан — і водночас можуть отримати підтримку.
Не з позиції безпорадності.
А з позиції дорослості.
Кожного ранку я ставила собі маленький фокус на день. І потім проживала його буквально всюди:
тілом,
емоційно,
у взаємодії з людьми,
у тому, як дивилася на простір,
у своїх сенсах і переконаннях.
Я дуже хотіла не просто «назбирати інсайтів», а інтегрувати це в себе — так, щоб воно стало частиною мого життя.
І ще на цьому шляху я вчилася не розпорошувати одразу те, що бачу, чую і відчуваю — вміти вбирати це в себе, давати цьому час дозріти, і вже потім ділитися з глибиною, а не з поспіху. Я вчилася присвоювати собі те, що мені вдавалося інтегрувати, не зменшувати це всередині себе, не недооцінювати, не спрощувати і не підлаштовувати під інших.
Кожного вечора я записувала собі думки.
Щодня записувала кружечки в телеграм.
І ще буду все це переслуховувати й збирати.
Бо мені хочеться закарбувати в собі цей досвід.
Досвід того, що я впоралася.
Що я можу не знати, куди йти далі — і все одно йти.
Спиратися на себе.
На землю.
На простір.
На людей поруч.
І при цьому залишатися собою.
Я дуже вдячна своєму тілу.
Воно витримало.
Мені пощастило пройти шлях без жодного мозоля — лише на десятий день наклеїла профілактично пластир, там де трохи натопталося. Пощастило з погодою. Пощастило зі спиною, колінами, рюкзаком, людьми.
І я безмежно вдячна всім, хто був поряд у цій подорожі — нашій групі, випадковим і невипадковим людям, тим, хто підтримував мене і Україну.
Для мене було важливим, що я змогла свою історію розказати жінці, яку зустріла в останній день. Десь там, за кілька десятків кілометрів кілометрів до Сантьяго, англійською мовою я переповіла те, що пережила і проживаю і це так цінно, що моя історія була почута світом.
Також виявилося доброю ідеєю завершити шлях не лише приходом до собору. Наступного дня ми поїхали на мис Фіністерра — нульовий кілометр. І там я справді відчула спокій і тишу. Відчула, що я прийшла. Що маяк і океан — це і є мій храм. І що цей храм водночас всередині мене.
Для мене це було завершенням, яке дало цілісність цьому досвіду.
І знаєте…
Це правда.
Camino не закінчується, коли ти доходиш до собору.
Мені здається, саме там і починається справжній шлях.
